Олена Французова працює на маріупольському вокзалі з 1994 року. І безмежно закохана в свою роботу, це видно навіть з її палаючих очей, коли вона розказує про залізницю. Вона називає її манливою та незвіданою державою в державі, а про свій вокзал розказує як про найкращого друга. Своєю важкою, але героїчною історією вона поділилась з "Каналом 24"
Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!
ПідписатисяУ 2013 році Олену підвищили до начальниці, і від тих пір її вокзал став зразковим, кажуть в Укрзалізниці. Кілька днів тому Олені вдалося вирватись із Маріуполя в більш безпечне місце.
24 лютого вона прийшла на роботу як завжди, війна всіх застала несподівано. В Укрзалізниці одразу почали готувати евакуаційні потяги. 25, 26, 27 лютого всі працювали цілодобово, зізнається Олена.
Ніхто й не міг подумати, що в Маріуполі почнеться таке пекло. Звідти в перші дні вирушали поїзди до Одеси, Львова. Все працювало в штатному режимі. Спершу брали тих, в кого є квитки, додатково, звісно, не відмовляли й тим, хто хотів поїхати безкоштовно. Проте таких, запевняє Олена, було по 50, рідше — 100 людей на поїзд.
Напевно більшість людей сподівалася, "а раптом пронесе", всі вірили, що укріплене місто вистоїть проти російської навали. Тим паче, що за 8 років всі вже звикли жити у прифронтовому місті в умовах постійної ескалації конфлікту.
Єдиний шлях з Маріуполя проходив через Волноваху. Обстріли там почалися раніше, а наймасштабніші пошкодження вороги завдали в першу чергу залізниці. Тому 27 лютого маріупольці опинилися в умовах відрізаного залізничного сполучення. Олена розповідає, що робітники не покидали спроб налагодити інфраструктуру, проте пошкодження були настільки сильними, а обстріли — такими інтенсивними, що зробити це було просто неможливо. Людям з двох поїздів, які не встигли виїхати з міста прийшлося заночувати прямо на вокзалі. Це було дуже ризиковано, проте іншого виходу не було, втім все обійшлося, а вже вранці за сприянні місцевої влади цих людей вдалося вивезти автобусами. На цьому функціонування маріпольської залізниці завершилося.
Після перших обстрілів Маріуполя Олена ховалася з іншими в коридорах за двома стінами. В той же час її донька з зятем, які були медсестрою та медбратом, продовжували працювати. Вони під обстрілами ходили на роботу, іноді після чергування в одній лікарні, йшли – у другу.
Олена розказала, що під час резонансного обстрілу полового будинку там якраз чергували її діти. Каже, що тоді був авіобстріл, ударнею хвилею вмить зруйнувало всі вікна та двері. Незважаючи на це, її донька з зятем тягали на собі вагітних жінок, щоб хо якось сховати їх від бомб.
Пощастило, що поряд був Перинатальний центр, корпус якого майже не постраждав. На додачу, там був генератор, який забезпечував деяким дітям подачу життєво необіхідного кисню. Там, де генератора не було, кисень качали подушками власноруч цілими днями.
Олена мешкає в "Порт City", до речі кадри обгорілих будинків цього району в ЗМІ поширюються найчастіше. В одному з таких будинків залишився батько Олени, 90-річний інвалід після інсульту. Так вийшло, що бомбардування застало їх, коли Олена була в підвалі сусіднього будинку, а дідусь лишився один на 5 поверсі. Протягом наступних чотирьох діб були такі інтенсивні обстріли, що ні дочка, ні інші, хто ховався, не могли вийти з укриття. Олена зізнається, що вже і не сподівалася застати батька живим. Проте, це можна пояснити тільки якимось дивом, дідусь без їжі, без води, на холодному протязі в 10-градусний мороз — вижив!
Олена поділилися з нами як ховалася в коридорі, сподіваючись врятуватися від бомб, а тим часом від кожного удару її підкидувало на 10 сантиметрів від підлоги. Каже, що молилася просто безперервно, і в неї була тільки одна надія — на Бога. Розказувала про мороз, через який усі запаси води замерзли, навіть та вода, що була набрана у ванній.
"Пекло – це коли біжиш із лікарні та сподіваєшся, що зараз швидко добіжиш до під'їзду. А з під'їзду російські військові тобі кричать "Мирные, идите на х*й!". І стріляють тобі по ногах. Ти біжиш, вони стріляють і кричать: "Быстрее! Еще быстрее!". Чіпляєшся, падаєш, пошкоджуєш руку, розбиваєш обличчя. Але нічого, я вже відійшла, скоро все загоїться. Думаю, швидше за все, це були ДНР-івські вояки. Вони були страшного вигляду", — признається Олена.
Жінка повідала про подружка своєї дочки, яка на 39-му тижні вагітності перебувала під час обстрілу в пологовому будинку. Вона отримала страшне поранення — в її розірваному стегні м'ясо було вирвано до кістки, при тому, що їй наркоз дати було не можна, зашивати по-живому — також...
"Багато таких історій. Страшних. Зараз біля Другої лікарні, де і діти, і літні, і всі ці люди, стоїть нестерпний сморід. Ніхто нікого не ховав. Нині вже тепло. І цьому всьому вже місяць", — з жахом розповідає Олена.
Вона згадує, що у її сестри з чоловіком дивом уціліла машина. Каже, що влізли в машину зі старим батьком вшістьох. На кожному блокпосту їх перевіряли. На одному навіть спитали на чому їздить машина. Врятувало те, що машина була на бензині, тому що дизельну би відібрали, як наприклад було з начальником станції Олени.
Жінка розказала нам, як загинула начальник вокзалу Волноваха Олена Миколаївна Брусенко. Коли у вокзал почали влучати, вона кинулася гасити вогонь. Гасила його в комендатську годину, і напевно через це і загунула. Їй розказали, що Олену Миколаївну два тижні навіть не могли поховати, і тільки згодом поховали в братській могилі.
"Я свій вокзал знаю, як облуплений! Знаєте, коли кожен куточок рідний. Зараз, коли мені кажуть, що там були влучення, все розбите і пограбоване, мені просто погано. У мене з собою тут купа ключів від вокзалу. Якого скоро не буде. І від дому. Якого вже немає. Але я їх нікуди не викину. Вони будуть зі мною. Як я можу? Це моє життя. Ну, нічого. Усі живі. Це головне", — завершує свою розповідь начальниця вокзалу.
Нагадаємо, блогери-кадирівці записали відео в Маріуполі з "зачисткою" порожніх будинків
Також Знай.ua писав про те, як полк "Азов", героїчно захищаючи Маріуполь, звернувся до росіян з правдою
Ознайомтесь з інструкцією куди звертатись, якщо вас примусово вивозять російські окупанти
