Саме так можна описати те, що торік у лютому-березні 2022 зробили вояки 148 батальйону 116 бригади Територіальної оборони Полтавщини під командуванням Едуарда Мамедова.
Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!
ПідписатисяІсторію становлення цієї боєздатної одиниці та її командира підготовлено на основі розповідей безпосередніх учасників славнозвісного «Гадяцького сафарі».
До тепер перебування російських окупантів у Полтавській області сприймається як анекдот. Оскільки вони втопили кілька танків у потічку поблизу Гадяча, злякавшись рішучого спротиву українських захисників. Та скупа інформація, яка виринає у мережі, здебільшого подається виключно у рамках загальної боротьби сформованих наприкінці лютого 2022 року Сил оборони України й звільнення Півночі від загарбників, хоч насправді – це велика прогалина, яку слід заповнити, згадавши поіменно учасників тих недалеких подій.
Зі слів бійців комбата Мамедова, свої вишколи вони почали задовго до повномасштабного російського вторгнення, ще у жовтні-листопаді 2021 року. Всі вони вже були загартованими у боях проти окупантів фронтовиками, пройшовши пекло АТО і ООС у Донецькій області. Проте реалії повномасштабної кампанії виявилися дещо інакшими, від очікуваного розмаху подій, підготовку до яких фізично та морально відпрацьовували щотижня на тренуваннях.
«Наш підрозділ згуртував полеглий смертю хоробрих, славної пам’яті Олександр Федорченко на позивний «Мамонт». А до безпосередньо майбутніх бойових дій підготував Едуард Мамедов – командир нашого батальйону Територіальної оборони. 24 лютого, коли почалася повномасштабна російська агресія, ми, ветерани АТО/ООС, були у лавах підрозділу, який пізніше стане 148 батальйоном Тероборони. За наказом Мамедова, ми вирушили до льотної військової частини на допомогу військовослужбовцям, яких було дуже мало, натомість бойових задач – забагато, а отже це великий обсяг роботи. Ми отримали зброю і стали допомагати військовій частині. Все це відбувалося під час обстрілів і ракетних ударів», – зазначає боєць на псевдо «Полтава».
З оповіді очевидців, опинившись у військовій частині Миргорода, воїни 148 батальйону фактично не застали нікого. Крім купки вартових, які ховалися. Чому так відбулося – невідомо, де перебувало командування стратегічно важливого об’єкту – досі загадка. Вірогідно, начальство просто злякалося й утекло, що могло спричинити хаос серед підлеглих, які не розуміли як діяти у нештатній ситуації.
«Впродовж 24-25 лютого ми знаходилися безпосередньо на аеродромі, щоби унеможливити його захоплення ворогом. Потім командуванням були відряджені у Гадяч і там проводили відповідні дії. Незабаром від місцевих підприємців надійшли звістки, що у селищі Веприк за Гадячем стоїть ворожа танкова колона із паливозаправниками. Вони заправлялися на місцевій сільській заправці, а потім їхали вже до танкових з’єднань із пальним. Наш безпосередній командир Олександр Федорченко доповів про ситуацію вище і вирішив висунутися на зустріч росіянам. Мамедов дав добро», – пояснює друг «Полтава».
Як додає його побратим на ім’я Ігор, бійці отримали інформацію про рух росіян на Гадяч зі сторони Сум у ніч проти 28 лютого. До того вони регулярно змінювали дислокацію, пройшовши сільськими дорогами від Лохвиці та Гадяча, де не було жодного блокпоста чи заслону. Паралельно з цим друг «Мамонт» доповідав про обстановку своєму начальнику Едуарду Мамедову, який корегував дії підлеглих і визначив пріоритетні цілі.
«Наша мета була – знищення заправної станції задля унеможливлення заправити ворогу свою військову техніку. Прибувши на місце, виявили розвідвідділення 93 Окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Її бійці нас побачили, але чомусь поїхали в інший бік. Ми ж попрямували до вказаної АЗС. Ставши за Веприком перед лісом, стали спостерігати. Спершу побачили автозаправник «Урал» із цистерною-причепом, яка заправлялася пальним і мала їхати до танків. Командир нашої групи «Мамонт» дав наказ відкрити вогонь і знищити по можливості заправку, цистерни, щоби унеможливити заправку російської військової техніки. Ми відкрили вогонь із РПГ одночасно з декількох одиниць стрілецької зброї», – зазначає «Полтава».
Унаслідок нетривалого, але успішного для українських захисників бою, ворожа цистерна з паливом була знищена, як і вартові гнізда росіян, котрі ховалися за лісом. Ті з окупантів, яким вдалося вижити, повтікали врізнобіч. Очевидно, спрацював інстинкт самозбереження на чужій території, коли ворог не знав чисельність тих, хто йому протистояв і чим був озброєний. Згодом уже Гадяцька Тероборона та мисливці почали їх відловлювати.
«Найдивовижніше у всій цій історії з Веприком – це те, що росіяни не знали скільки нас. Тому вирішили відступати. Хоча на той час нас було не більше десятка тероборонівців. Видовище, звісно, налякало їх: заправник горів, цистерна-причіп і АЗС теж були у вогні. А потім ми зайшли із місцевими на територію, затрофеїли трохи пошкоджений «Урал» і вирішили повернутися на базу. Прикметно, але у кузові «Уралу» ховався російський снайпер. У нього при собі була снайперська гвинтівка, відповідні документи. Ми його передали органам правопорядку, здається СБУ у Гадячі. Потім продовжували виконувати поставленні командуванням бойові задачі», – згадує боєць «Полтава».
Далі події могли розгорнутися вельми драматично, оскільки виявилося, що на місце прибули військовослужбовці Збройних Сил України, котрі не розуміли ситуацію, яка змінилася на 180 градусів. Через хаос перших днів повномасштабної війни зв’язок між підрозділами не було налагоджено як слід, і це ледь не зіграло поганий жарт із нашими захисниками.
Коли підрозділ Едуарда Мамедова виконував бойові завдання на Сумщині, у Лебедині місцеві партизани з-поміж лісників провели воїнів впритул аж до російського кордону. Затим ворожими тилами крізь лісові хащі, в обхід автошляхів, де панували колони загарбників, вдалося дістатися безпосередньо обласного центру. Весь цей час перебувати українським захисникам, навіть у кількості взводу, на відкритій місцевості було вкрай небезпечно – росіяни відстрілювали всіх для них підозрілих, про що невдовзі засвідчить трагедія Бучі.
«У Сумах ми підняли у небо дрон, завдяки якому визначили координати скупчення ворога – там була і військова техніка, і особовий склад. Затим по ним завдано вогневого ураження. Ті з ворогів, кому після цього пекла вдалося вижити, порозбігалися полями й лісами, а місцеві розпочали вже «Сумське сафарі». Це була справа сумчан, а ми ж висунулися на Лебедин, на підступах до якого нарвалися на російський танк. Зав’язався бій: ми вдарили по тому танку з РПГ і нам здалося, що він був знищений, бо вже не подавав ознак життя й не рухався. Наш боєць, Олександр Шуба, під’їхав поближче, щоби впевнитися, що ворожу техніку знищено, на автомобілі. Російський мехвод виявився живим, але пораненим, і почав рухатися в його бік, протаранивши автомобіль. Олександр Шуба загинув на місці. Це була перша втрата нашого батальйону у бою на початку березня 2022 року. Інший боєць, який сидів поруч із Олександром, був поранений, але лишився живим», – розповідає один з бійців батальйону.
Знаково, але завдячуючи стратегічному баченню комбата Мамедова згодом вже влітку 2022 року у Полтаві постала ціла лабораторія із майже цехового виготовленням дронів-шпигунів і дронів-камікадзе. Вона діє до сьогодні цілком на волонтерських засадах, а створені БПЛА з системною успішністю працюють на благо наших захисників у безпосередній близькості до росіян на лінії зіткнення, надаючи підтверджену інформацію про знищену військову техніку та особовий склад ворога.
Зі слів воїна на ім’я Іван, із квітня батальйон передислокувалися у Ромни, де працювали неподалік села Шевченкове. Там постійно проходили ворожі колони військової техніки на Великий Самбір. Розуміючи всю небезпеку, Едуард наказав влаштувати засідки. Боєць «Мамонт» також вступив у взаємодію із місцевими партизанами, тому що ні військ, ні поліції наших на той час узагалі не було. У завданому квадраті поблизу Ромен провадилися призабуті нині активні диверсійно-розвідувальні дії. Зокрема, на околиці Шевченкового було виявлено ціле танкове з’єднання росіян.
«Місцеві нам повідомили про це і ми відразу ж рушили вслід. Наздогнали ми їх трьома машинами, на кузові яких стояли зняті раніше з ворожих танків НСВТ. Це були наші перші «бандеромобілі». Прикметно, але росіяни не очікували, що по ним вдарять ззаду. Ми їх наздогнали та зі спини відкрили вогонь. Якраз із НСВТ нам вдалося підбити російський «Тигр». Колона стала, почала розвертатися у бойовий порядок, але ми вже від’їхали на інші позиції. Сили були не рівні – у них до зубів озброєна колона з танків і «Тигрів», а у нас всього 3 легкі неброньовані пікапи. З військовою частиною у Ромнах у взаємодію не вступали», – пояснює ситуацію боєць «Полтава».
За спогадами учасників «Гадяцького сафарі», склалося враження, що з росіянами співпрацював хтось із місцевих жителів, або ж ворожі БПЛА гарно справлялися зі своїм завданням, оскільки ворог якимось чином все ж дізнавався про діяльність підрозділу Едуарда Мамедова.
«Їхня техніка зупинялася і вичікувала поки наша група не змінить дислокацію. Наприклад, до того часу колони росіян йшли під супроводом гелікоптерів. Коли ж ми спланували їх збити, ці літальні апарати просто не піднялися у повітря та з того моменту перестали слідувати за ворожою наземною технікою. Наша група чекала там кілька діб. Інформація про скупчення та пересування ворожої техніки була передана до Генштабу, але нажаль авіаційного удару по ворогу так і не відбулося. Натомість ворог отримав інформацію про те, що за ним спостерігають, і це ледве не призвело до загибелі всього нашого підрозділу», – зауважує боєць Геннадій.
Фактично, перший місяць повномасштабної війни комбат Мамедов зі своїми бійцями по можливості знищували всю ворожу техніку, а що могли – забирали. Був випадок, коли зайшли у Великий Самбір, почали зачистку – то забрали як трофей у росіян командно-штабну машину. Вона була у робочому стані, хіба що без пального. Місцеві допомогли її трактором відтягнути аж до Миргорода.
«Ми наскоком зайшли у хвіст ворожої колони та розстріляли її. Зокрема, нами було знищено російського «Тигра». Після того, разом із іншим підрозділом, ми зачищали населений пункт, де виходили російські колони з-під Києва. Серед наших трофеїв опинилася навіть КШМ», – оповідає події боєць Геннадій.
Цей трофей виявився цінним, бо всередині були важливі документи, мапи, комп’ютери, які свідчили, що колона, яка заправлялася у Веприку, мала висунутися на Миргород. Перепон на шляху ворога тоді фактично було дуже мало. Достатніх бойових чи військових формувань, які могли б зупинити таку кількість ворожої техніки не було. Головний напрям – на Кременчук через Миргород, а другорядний – на Запоріжжя через Полтаву. Якби Генштаб вчасно не дізнався про перехоплені документи підрозділом Мамедова, це могло б загрожувати всьому нашому Лівобережжю.
«Я буду відвертим: у разі, якби наш підрозділ не вдарив тоді по скупченню ворога на АЗС у Веприку, то росіяни б із легкістю увірвалися у Миргород і могли б заволодіти аеродромом. Тобто, відкривався цілий плацдарм на Полтавщині, куди б могли сідати навантажені особовим складом, зброєю та технікою важкі військові авіаборти. Уявіть, якій біді ми запобігли! Невдовзі ця КШМ була передана співробітникам СБУ», – уточнив боєць «Полтава».
Також важливо розуміти, що Полтавщина, як і решта областей, не є винятком у питанні проросійського колабораціонізму. Дехто із колаборантів мабуть і досі тримає при собі списки українських патріотів, націоналістів, воїнів АТО/ООС, аби у слушний момент передати їх у руки російським окупантам, якщо ті таки знову навідаються у наш регіон, щоби влаштувати нову Бучу, Ізюм чи Маріуполь.
«Ми знаємо, що були не поодинокі випадки зради від місцевих. Скажімо, наш чи інший підрозділ приїжджає на завдані командуванням позиції, а там уже чекав ворог, або ж прилітали ворожі снаряди. Колаборанти були, є і лишилися, особливо там, куди росіяни не дійшли – Гадяч, Зіньків, Миргород, Лохвиця… У нас є запис приватної розмови миргородських підприємців, які чекали на прихід росіян, зокрема горезвісних «кадировців». Вони їх збиралися годувати та допомагати встановлювати «новий режим». Ці люди при посадах і досі, просто зараз вимушено перевзулися у повітрі й час від часу кричать «Слава Україні». Але відповідні органи, з незрозумілих причин, не навідуються до цих зрадників», – змальовує невтішний стан справ на Полтавщині друг «Полтава».
Після деокупації Півночі, вже наново укомплектований і загартований у боях проти росіян, 148 батальйон під командуванням Едуарда Мамедова спрямували на Харківщину. Там воїни несли бойове чергування на лінії зіткнення. Торік у травні вони визволили села Цапівка та Костянтинівка поблизу населеного пункту Уди. У тому ж напрямку велися досить інтенсивні бої. Далі – передислокувалися в Олександрівку, фактично знов опинившись на кордоні із Росією. Крім бойових завдань, долучилися до укріплення захисних споруд. Потім знову повернулися на Сумщину – мали забезпечувати вогневу підтримку новоприбулих підрозділів ЗСУ.
«У січні 2023 року вирушили під Соледар у Васюківку, де наш підрозділ зазнав найбільше втрат. А з-під Соледара – на Авдіївський напрямок між селами Тоненьке і Сіверське. У цій зоні допомагали з евакуацією людей та надавали вогневу підтримку. Саме там під час виконання бойового завдання, у наслідок мінометного обстрілу, 25 березня цього року поліг Олександр Федорченко. Разом із ним відійшов у засвіти досвідчений бойовий побратим – Костянтин Афанасенко на псевдо «Псих». І «Мамонт», і «Псих» проявили себе вкрай рішучими та безстрашними воїнами. Власне, як і наш командир Едуард Мамедов. Він завжди знав де і хто знаходився, кому потрібна підтримка, постійно обвішаний раціями, щоби тримати зв’язок зі своїми та сусідніми підрозділами на випадок так званого «дружнього вогню». Допомагав, де тільки міг», – зазначив боєць «Полтава».
Як засвідчують бійці батальйону, вони і надалі готові йти в бій разом зі своїм командиром - Едуардом Мамедовим, та звільняти рідну землю України від окупантів.
